Відео

RE:ФОРМА. Декомунізація

Офіційна декомунізація триває вже майже рік, але досі навіть в центрі столиці України залишається чимало пам'яток тоталітарного минулого. Чому українці так тяжко прощаються з комуністичним минулим? Чи потрібно цензурувати історію? Та чи можуть українці зазирнути в архіви КДБ?

"Ось вам яскравий приклад нашої суспільної шизофренії", - каже історик Павло Подобєд. Ми стоїмо на Інститутській, в урядовому кварталі Києва біля будинку, фасад якого прикрашають два барельєфа: праворуч - гетьман Павло Скоропадський, ліворуч - більшовицький командир, який воював з військами гетьмана - Дем'ян Коротчено.

"Можливо, це форма національного примирення?" - запитуємо ми Подобєда. "Радше, національного мазохізму", відповідає історик.

"Війна пам'ятників"

Повалення пам’ятника Леніна в центрі Києва під час Євромайдану дало неофіційний старт процесу декомунізації. На момент прийняття відповідних законів у квітні 2015 року по всій Україні було повалено або демонтовано більше 600 пам’ятників Леніну.

Офіційна декомунізація триває вже майже рік, але досі навіть в центрі столиці України залишається чимало пам'яток тоталітарного минулого.

Закон «Про засудження тоталітарних режимів в Україні» набув чинності 21 травня 2015-го. Він дав рік місцевим органам влади, щоб прибрати символіку, пам’ятники і назви діячів радянського режиму.

Рішення про перейменування вулиць, демонтаж пам’ятників до 21 листопада повинна була прийняти місцева рада. Якщо вона відмовлялася, то - місцевий голова. Якщо ж і він бездіє - остаточне рішення про перейменування чи демонтаж приймає голова обласної адміністрації. Зробити це він має до 21 травня 2016 року.

Добровільне перейменування населених пунктів завершилося 21 листопада. До того часу громади мали запропонувати парламенту свій варіант назви. В зазначений термін вклалося тільки село Радянське на Тернопільщині, яке перейменувалося у Великі Млинівці.

Після 21 листопада рішення про перейменування ухвалює Комітет з питань державного будівництва Верховної Ради, враховуючи рекомендації Інституту національної пам’яті.

В цьому році парламент прийняв дві постанови, перейменувавши 327 населених пунктів. Кількість ще не декомунізованих міст і селищ - удвічі більша - 662.

Павло Подобєд, як співробітник Інституту національної пам'яті, входить до комісії Київської міської адміністрації, яка ухвалює рішення про перейменування вулиць та демонтування пам'ятників. Деякі з них, такі як гармата, з якої стріляли бійці УНР по проросійських заколотниках заводу "Арсенал", вимагають лише зміни таблички.

фото з wikipedia.org

Для "Арсенальної" це буде вже третя зміна пам’ятника: за Російської імперії на тому ж постаменті стояв пам'ятник Іскрі і Кочубею - союзникам Петра І у війні проти гетьмана Івана Мазепи. Інші, такі як кінна статуя Миколі Щорсу, попри очевидну мистецьку цінність, повинні бути перенесені з публічного простору в музеї, бо Щорс воював з військами УНР.

Аксинія Куріна, фільмознавець, порівнює декомунізацію з цензурою. Вона, подібно до інших противників закону Про засудження тоталітарних режимів, вважає, що рішення щодо кожного конкретного пам'ятника повинна ухвалити місцева громада після серйозного обговорення. "Війна з пам'ятниками це вандалізм. Складно собі уявити, що цим займатимуться цивілізовані освічені люди", каже Аксинія Куріна.

Таємниці архівів спецслужб

Демонтаж пам'ятників це лише частина процесу декомунізації. Паралельно Кабінет Міністрів має відкрити доступ до всіх документів репресивних органів, створивши Архів інституту нацпам’яті (закон “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”). Він мав отримати приміщення і фінансування до вересня 2015 року. Однак питання не вирішене досі. Саме Архів повинен отримати документи за 1917-1991 роки (МВС, СБУ, Міноборони, Мін’юст, Зовнішня розвідка, ГПУ, судова адміністрація, пенітенціарна служба) і забезпечити відкритий доступ до них.

Вже зараз відкритий Галузевий архів СБУ, де будь-хто може отримати доступ до справи кожного з репресованих. За рік такою можливістю скористалися близько тисячі українців. Здебільшого це родичі, які хочуть дізнатися про долю своїх батьків, дідів, каже директор архіву Андрій Когут. За його словами досі було лише два запити на встановлення імен "сексотів" - агентів КДБ, через доноси яких люди були репресовані.

Але сотень тисяч справ не торкалася рука людини вже десятки років. Імена цих людей, їхні долі, залишаються невідомими навіть їхнім родинам. Мабуть до такої належить справа штабс-капітана Єремії Безпалька, розстріляного за те, що воював в курені "Вільна Україна".

А от 9 томів справи дисидента радянської доби, а нині голови Асоціації психіатрів України Семена Глузмана. В 1972 році його засудили до ув'язнення за антирадянські погляди і зберігання та передрук "самвидавівських" перекладів Альбера Камю і Гайнріха Бьолля.

Досвід повоєнної Німеччини

Чотири «Д» - так назвали основні цілі для повоєнної Німеччини. Демілітаризація, децентралізація, демократизацію та денацифікація. І це у суспільстві, де ще кілька років тому рівень підтримки Гітлера був більше 90%.

Над керівниками нацистської Німеччини було проведено Нюрнберзький процес. Націонал-соціалістичну партію заборонили..

Тимчасова влада розділеної на зони Німеччини самостійно розшукувала воєнних злочинців. В західних зонах  (американська, британська, французька) суди визнавали винними 12-15 відсотків заарештованих. В радянській - цей показник сягав 50 відсотків. НКВД створило спеціальні табори для військовополонених, в яких за 5 років загинуло більше 40 тисяч осіб.

Видалення вивісок з колишньої вулиці "Адольфа Гітлера". Джерело - wikipedia.org

Колишнім членам націонал-соціалістичної партії заборонили обіймати посади, де був можливий ідеологічний вплив. Заборонено використання нацистської символіки, військових нагород та форми організацій, визнаних злочинними. В населених пунктах розклеювали листівки із зображенням жертв репресій, нагадуючи німцям, що в цьому є і їхня вина.

В освітній сфері активно вилучали та знищували підручники та книги, які пропагували ідеї націонал-соціалізму. Під заборону потрапиили твори мистецтва, які пропагували нацизм чи мілітаризм. В американській зоні окупації було створено відділ контролю інформації, який цензурував німецькі медіа, видавництва театри й кіно. Навіть такі заходи не дали швидкого результату. Станом на 1949 рік більшість німців вважали ідеї націонал-соціалізму правильними, а незадовільним - їхнє втілення, що й спричинило масові злочини. В 1952-му кожен четвертий німець був хорошої думки про Гітлера, а 37% сказали, що Німеччині було б краще без євреїв.

"Ці звірства: ваша вина!" Один з плакатів, які розповсюджуювалися окупаційною владою США влітку 1945 року. Джерело - wikipedia.org

Зламати цю тенденцію вдалося завдяки школі та церкві. І протестанти, і католики виробили спеціальну післявоєнну теологію каяття, яка закликала визнавати вину за злочини та просити за них прощення. У школах паралельно з популяризацією демократичних принципів почали вивчати наслідки нацизму для Німеччини. Екскурсії до концтаборів та зустрічі і з тими, хто пережив Голокост дали потужне щеплення від тоталітаризму.

"RE:Форма" – це спільний проект Громадянської мережі ОПОРА, Громадського телебачення, Першого національного телеканалу і Програми USAID РАДА. У щотижневій програмі ви дізнаєтеся про те, працюють чи не працюють прийняті парламентом реформаторські закони і як аналогічні реформи реалізувалися у інших країнах. Через серію репортажів з різних регіонів України ми покажемо вам успішні зразки реалізації новоприйнятих норм, дізнаємося, де і чому вони пробуксовують та адресуємо проблемні питання безпосередньо до парламентарів.