Новини

25 лютого 2013 року

Українські практики блокування парламенту

Верховна Рада України VII скликання протягом 17 днів була заблокована опозиційними політичними силами, найбільш активною серед яких у сесійній залі стала партія «УДАР Віталія Кличка». Друга сесія не відкрилась у встановлені терміни, що призвело не тільки до того, що депутати не могли проводити пленарні засідання, а й легітимно працювати в форматі комітетів. Основною вимогою опозиції, яка організувала довготермінову акцію парламентського блокування стало виконання Конституції та особисте голосування народних депутатів. Конфігурація сил у ВРУ не змінювалась, адже найбільшу фракцію у парламенті має Партія регіонів, окремі депутати якої ігнорують пленарні засідання та роботу комітетів. Втім, замість них голосують колеги, які не приховують порушення Регламенту. Опозиція поставила законні вимоги, які мали чіткий політичний підтекст: делегітимізація законодавства, прийнятого з порушенням процедури і природне зменшення голосів партії влади у Верховній Раді.

Якби до 7 березня 2013 року роботу парламенту не було поновлено, наступного ж дня Президент отримав право, хоча і не був зобов’язаний, розпустити [1] Раду та оголосити позачергові вибори народних депутатів. Конституція України встановлює строк 30 календарних днів бездіяльності парламенту, який є передумовою для дострокового припинення повноважень чинного скликання ВРУ. Тоді вибори повинні відбутися протягом 60 днів [2] після опублікування рішення та у відповідності до чинного законодавства [3].

На рахунку семи скликань Верховної Ради України періоду незалежності дві з половиною політичні кризи, які закінчились розпуском парламенту у 1994, 2007 та 2008 роках. Як і у 2013, джерелом протистояння став «горизонтальний» конфлікт, що виникає або між гілками влади (1994: Президентом Леонідом Кравчуком та головою уряду Леонідом Кучмою; 2008: Президентом Віктором Ющенком та БЮТ), або між парламентськими групами (2007: влада vs опозиція). Під час парламентської кризи законодавча гілка влади не спроможна виконувати своїх функцій через те, що рівень політичної культури сторін не достатній для пошуку компромісу, або ж учасники мають однаковий вплив і не готові йти на поступки. Горизонтальні конфлікти розв’язуються у різний спосіб: парламентські дебати, розпуск та дострокові вибори, вотум недовіри уряду чи Президентові, зміна керівництва парламенту, звернення до Конституційного Суду, організація референдуму щодо спірних питань.

В історії українського парламентаризму блокування роботи парламенту – звична справа. Протягом останнього десятиріччя практика перешкоджання роботі своїх колег у головному законодавчому органі країни стала загальнопоширеним методом політичного тиску й спротиву чи інструментом лобіювання власних інтересів політичними силами. Протягом цього часу суспільство стало свідком близько 20 резонансних і різних за масштабами блокувань парламентської трибуни. Сучасні традиції перешкоджання роботі народних депутатів і блокування парламенту були закладені ще у 2000 році Комуністичної партією України та політичними силами лівого спрямування. Частіше за інших до блокувань вдавалися представники партії «БЮТ-Батьківщина» – вони ініціювали (або взяли участь) в більш ніж половині парламентських протистоянь, що були нами зафіксовані. Менш активними виявилися депутати Комуністичної партії і Партії регіонів – вони ініціювали або взяли участь у близько чверті (25 %) блокувань Ради. Не значно відстали від них депутати донедавна парламентської партії «Наша Україна». Найменш активними у відстоюванні своїх інтересів за допомогою блокувань виявилися представники непарламентської (у VII скликанні) Народної партії – вони жодного разу самостійно не вдавалися до блокування головного законодавчого органу країни.

Найдовші за тривалістю блокування: [4]

1. Парламентська акція із закликом «НАТО – ні!»: 18 січня – 5 березня 2008 року, з одноденною перервою (47 днів).
2. Протидія переобранню керівництва Верховної Ради (так званий «оксамитовий переворот»): 18 січня – 8 лютого 2000 року (21 день).
3. Протидія «кнопкодавству»: 5 лютого – 22 лютого 2013 року (17 днів).

Найбільші за кількістю учасників блокування: [5]    

1. Парламентська акція із закликом «НАТО – ні!»: 18 січня – 5 березня 2008 року, з одноденною перервою (47 днів). Ініціатори – Партія регіонів (175 депутатів), Комуністична партія України (27 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 202 народних депутати.
2. Протидія призначенню нового керівника Національного банку України (Сергія Тігіпка замість Володимира Стельмаха): 12 – 24 грудня 2002 року (12 днів). Ініціатори – «Наша Україна» (103 депутати), Блок Юлії Тимошенко (18 депутатів), Комуністична партія України (60 депутатів), Соціалістична партія України (20 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 201 депутат. 
3. Створення так званої «антикризової коаліції»: 27 червня – 6 липня 2006 року (10 днів). Ініціатори – Партія регіонів (186 депутатів).

2008 рік був найбільш інтенсивним за кількістю резонансних блокувань парламенту. З 12 місяців, лише протягом 5 в стінах Верховної Ради не відбувалося жодних протистоянь.

Цікавою особливістю найбільш затяжних блокувань парламенту було те, що зазвичай незадовго до цього відбувалося формування нового складу Кабінету міністрів. Блокуванню Ради в січні-лютому 2000 року – передувало призначення прем’єр-міністром Віктора Ющенка, блокуванню в грудні 2002 року – передувало формування уряду на чолі з Віктором Януковичем, блокуванню на початку 2008 року – передувало призначення прем’єр-міністром Юлії Тимошенко, зрештою, цьогорічному блокуванню (2013 рік) – передувало формування нового урядового кабінету на чолі з Миколою Азаровим.

У практиці парламентів світу є достатньо багато прикладів блокування їх роботи із використанням формальних або силових методів. Перешкоджання відкриттю другої сесії новообраної Верховної Ради України протягом 17 днів не є вітчизняним ноу-хау.  У країнах, які ще перебувають на стадії формування та зміцнення стабільних парламентських практик, депутати вдаються до різних форм протесту та бойкоту. Парламенти із довготривалою традицією легальних процедур та політичних компромісів рідко зазнають подібних ексцесів. Процес зміцнення парламентаризму передбачає такі механізми пошуку політичних компромісів, які не потребуватимуть крайніх заходів з боку окремих парламентарів чи їх груп. У цьому аспекті законодавче вирішення проблеми з персональним голосуванням українських депутатів повинне стати каталізатором для подальшого формування законних, публічних, прогнозованих засад депутатської взаємодії. В звіті Громадянської мережі ОПОРА ви можете ознайомитися з прикладами парламентських протистоянь Туреччини, Македонії, Угорщини, Південної Кореї та Індії.

ХРОНОЛОГІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ БЛОКУВАНЬ В УКРАЇНІ

Протидія переобранню керівництва Верховної Ради (так званий «оксамитовий переворот»): 18 січня – 8 лютого 2000 року (21 день). Ініціатори – Комуністична партія України (115 депутатів), Соціалістична партія України (22 депутати), Селянська партія України (15 депутатів), Прогресивна соціалістична партія України (11 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 163 народних депутати.

1. Причини. На початку 2000 року – одразу після Президентських виборів, що закінчилися перемогою Леоніда Кучми, в парламенті було утворено правоцентриську пропрезидентську більшість, до якої, зокрема увійшли група «Відродження регіонів», СДПУ (о), «Батьківщина», «Трудова Україна», Український Народний Рух, Народний Рух України, Народно-демократична партія. Угода про утворення парламентської більшості включала в себе зобов’язання фракцій домогтися відставки всього лівого керівництва Верховної Ради. Тодішнім головою парламенту був Олександр Ткаченко, його першим заступником – Адам Мартинюк. Ліві партії протягом трьох тижнів блокували роботу Верховної Ради, намагаючись не допустити голосування за висловлення недовіри О. Ткаченку.  
2. Перебіг. Спочатку блокування відбувалося в «м’якому» режимі. Ліві партії не реєструвалися для участі в голосуванні кожного разу, коли поставало питання про зміну керівництва парламенту – адже для прийняття такого рішення Радою потрібен був кворум у дві третини від складу депутатів. Згодом, це переросло у блокування трибуни і президії, кабінетів спікера та його першого заступника. Депутати-блокувальники залишалися ночувати в приміщенні парламенту. Між представниками більшості та лівої опозиції спалахували сутички. Фракції парламентської більшості прийняли рішення покинути приміщення Ради і перемістилися до Українського дому, де проводили свої засідання. Меншість депутатів залишилася у приміщенні парламенту, але не могла повноцінно працювати через відсутність кворуму. На початку лютого окремі депутати лівих партій оголосили голодування. Саме після усіх цих подій, українських парламент публічно почали називати «політичним цирком».
3. Аргументи. Першою реакцією лівих партій і, зокрема, спікера Ради фактично було не визнання новоствореної парламентської більшості, адже, мовляв, вона створена ситуативно і повністю залежна від Президента. Пізніше, усі дії парламентської більшості, що супроводжувалися проведенням паралельних засідань в Українському домі і були націлені на зміну керівництва Верховної Ради – трактувалися блокувальниками як порушення Регламенту.
4. Результат. Депутати більшості проголосували в Українському домі за переобрання керівництва Верховної Ради. Головою парламенту став Іван Плющ, заступниками – Віктор Медведчук і Степан Гавриш. Також були переобрані керівники восьми комітетів, які раніше очолювалися представниками лівих партій. Щоб не дати Президенту підстав розпустити Раду, ліві фракції були змушені змиритися з переобранням керівництва парламенту.

Протидія призначенню нового керівника Національного банку України (Сергія Тігіпка замість Володимира Стельмаха): 12-24 грудня 2002 року (12 днів). Ініціатори – «Наша Україна» (103 депутати), Блок Юлії Тимошенко (18 депутатів), Комуністична партія України (60 депутатів), Соціалістична партія України (20 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 201 депутат. 

1. Причини. Формальною причиною для блокування стали спроби новоутвореної парламентської більшості (Блоку «За єдину Україну» і СДПУ (о)) переформатувати «під себе» парламентські комітети, внести зміни до бюджету на наступний рік (прийнятого опозиційними партіями) і призначити нового голову НБУ.
2. Перебіг. Депутати заблокували трибуну і президію парламенту. Відбувалися постійні сутички між депутатами, які, в тому числі, супроводжувалися ламанням мікрофонів. Розголосу в ЗМІ набув інцидент, коли у відповідь на удар ліктем з боку Григорія Суркіса, Юлія Тимошенко пошкодила своїм каблуком його взуття. 
3. Аргументи. Внесення до порядку денного засідання (12 грудня) питання про звільнення В. Стельмаха з посади голови НБУ було розцінено опозиційними партіями як порушення Регламенту. Адже питання завчасно не було внесено до порядку денного засідання. Після того, як депутати більшості все ж проголосували (шляхом таємного голосування бюлетенями) за призначення С. Тігіпка новим головою НБУ і про зміну керівництва парламентських комітетів, аргументи опозиції розширилися. Зокрема, опозиціонери вважали, що голосування відбулося в непередбачений Регламентом спосіб і з порушенням процедури особистого голосування.
4. Результат. На засіданні, 24 грудня, було досягнуто компромісу між учасниками протистояння. Постанову про керівництво комітетів Верховної Ради було визнано такою, що не набрала чинності. З метою розблокування роботи парламенту було утворено узгоджувальну комiсiю у складі по одному представнику вiд кожної депутатської фракції i групи. Також було оголошено мораторій на зміну керівництва комітетів Верховної Ради України до моменту підписання політичної угоди мiж депутатськими фракціями i групами. Натомість, питання про зміну керівництва НБУ було вирішено на користь парламентської більшості.

Протидія так званій «політичній реформі»: 23 – 24 грудня 2003 року (2 дні). Ініціатори – «Наша Україна» (102 депутати), Блок Юлії Тимошенко (19 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 121 народний депутат.

1. Причини. Підставою для блокування виявився проект постанови про попереднє схвалення законопроекту щодо внесення змін до Конституції України. Цей проект постанови був першим кроком у «політичній реформі» Леоніда Кучми, яка передбачала перетворення України на парламентсько-президентську республіку і робила можливим обрання президента в парламенті.
2. Перебіг. Депутати захопили президію і трибуну парламенту. Була виведена з ладу система електронного голосування. На столі президії було встановлено ялинку, прикрашену законопроектами про внесення змін до Конституції. Протягом першого дня блокування парламенту спікер п’ять разів оголошував перерву. Близько 50 депутатів залишилися ночувати у приміщенні парламенту.
3. Аргументи. Опозиційні партії виступали проти політичної реформи в запропонованому Президентом вигляді. Блокування роботи парламенту на їхню думку було єдиним способом бути почутими.
4. Результати. Проект постанови щодо попереднього схвалення законопроекту все ж був проголосований (276 голосами). Однак для прийняття самого законопроекту необхідні були голоси конституційної більшості парламенту (300 депутатів). Відповідне голосування, яке відбулося 8 квітня 2004 року, врешті провалилося (всього проголосувало 294 депутати).

Створення так званої «антикризової коаліції»: 27 червня – 6 липня 2006 року (10 днів). Ініціатори – Партія регіонів (186 депутатів).

1. Причини. Формальною приводом до блокування став намір трьох партій парламентської більшості («Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко і Соціалістичної партії України) провести «пакетне» голосування за кандидатури на посади спікера і прем’єр-міністра.
2. Перебіг. Депутати заблокували президію, трибуну, ложу уряду і ложу судового корпусу, виходи з приміщення.
3. Аргументи. «Ні виборам спікера пакетним голосуванням – закон один для всіх» - спираючись на це гасло, блокувальники закликали дотримуватися Конституції і Регламенту в ході обрання керівних органів   
4. Результат. Блокування завершилося створенням так званої «антикризової коаліції», до складу увійшли 186 депутатів від ПР, 31 депутат від СПУ та 21 депутат від КПУ.

Блокувальна парламентська акція із закликом «НАТО – ні!»: 18 січня – 5 березня 2008 року, з одноденною перервою (47 днів). Ініціатори – Партія регіонів (175 депутатів), Комуністична партія України (27 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 202 народних депутати.

1. Причини. Напередодні Президент України Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк звернулися з листом до Генерального секретаря НАТО, в якому заявили, що Україна розраховує на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО під час наступного саміту Україна-НАТО в Бухаресті в квітні 2008 року. Підписання цього листа спікером, без відома та згоди депутатів Верховної ради – було основною формальною причиною для блокування роботи парламенту.  
2. Перебіг. Блокування президії та трибуни супроводжувалося масовим розміщенням в залі парламенту різнокольорових повітряних кульок з написом «НАТО – ні!». В пульти для голосування системи «Рада» регіоналами були вставлені монети.
3. Аргументи. На думку блокувальників, голова Верховної ради, підписавши лист на адресу Генсека НАТО, перевищив свої повноваження. Ще більш важливим є те, що сама Партія регіонів виступає категорично проти приєднання України до НАТО.
4. Результат. Блокування завершилося підписанням  протоколу про порозуміння й ухваленням Постанови Верховної Ради щодо НАТО. Згідно постанови, рішення щодо вступу України до НАТО приймається лише за наслідками всеукраїнського референдуму.  

Протидія виступу Президента в парламенті і вимога антиінфляційних законопроектів: 13 – 15 травня 2008 року (3 дні). Ініціатори – Блок Юлії Тимошенко (156 депутатів). 

1. Причини. Формальною причиною блокування роботи Парламенту стала вимог про негайне прийняття трьох антиінфляційних законів, які кілька місяців не виносилися на розгляд Верховної Ради. Поряд з тим, вагомою підставою для блокування залишалися кадрові питання, зокрема зміна керівництва Фонду держмайна та Антимонопольного комітету. Окрім того, блокуванням Ради намагалися запобігти зміні балансу в Конституційному Суді на користь В. Ющенка, адже мала відбутися присяга нових суддів з квоти Президента.
2. Перебіг. БЮТ почав блокування Парламенту у день, коли мав відбутися виступ Президента В. Ющенка у Верховній Раді зі щорічним посланням про внутрішнє і зовнішнє становище України. Було заблоковано парламентську трибуну, президію, урядову ложу і ложу суддів. Президент так і не виступив у Парламенті, а послання пізніше опубліковано в ЗМІ.
3. Аргументи. Внесення змін до закону «Про Митний тариф України», встановлення на 2008 рік тарифної квоти на ввезення в Україну деяких видів м'яса, обмеження торгових надбавок в супермаркетах – за задумом тодішнього уряду мало сприяти появі дешевих продуктів харчування. Натомість більшість опонентів уряду Тимошенко бачили в таких ініціативах загрозу вітчизняному товаровиробництву.
4. Результати. Антиінфляційні закони уряду було внесені до порядку денного Ради лише після досягнення домовленостей між партнерами по коаліції (БЮТ і «Нашою Україною»). Розмінною монетою стало прийняття закону про Кабінет міністрів, яким передбачалося повернення частини повноважень Президенту. Однак, ця угода не дозволила затвердити запропоновані БЮТ закони в повному обсязі: один із них був відхилений, другий – прийнятий лише у першому читанні, і лише один, проголосований в цілому. Окрім того, використаний БЮТ метод політичної боротьби, коли провладна коаліція заборонила виступити провладному Президенту, публічно ознаменувало початок розвалу демократичної коаліції.

Реакція на голодування Ю. Тимошенко: 24 – 27 квітня 2012 року (4 дні). Ініціатори – «БЮТ-Батьківщина» (100 народних депутатів).

1. Причини. Причиною блокування стала інформація про застосування сили до Ю. Тимошенко під час її перевезення з Качанівської виправної колонії в Харкові до лікарні «Укрзалізниці», а також  оголошене нею голодування.
2. Перебіг. Президія та трибуна були заблоковані. Вхідні двері підперті стільцями.
3. Аргументи. Опозиційні депутати вимагали звіту генпрокурора Віктора Пшонки щодо перевезення екс-прем'єра Юлії Тимошенко з Качанівської колонії до лікарні. А також допуск в колонію депутатів Ради, які мають медичну освіту, для зустрічі з колишнім прем'єр-міністром. Загалом, блокувальники більшою мірою розраховували на привернення уваги медіа до голодування Ю. Тимошенко, ніж на задоволення конкретних вимог.
4. Результати. Конкретних результатів блокування не принесло, окрім медійного ефекту. Депутатам Ради деякий час вдавалося працювати і голосувати за законопроекти незважаючи на блокування. 

Протидія «кнопкодавству»: 5 лютого – 22 лютого 2013 року (17 днів). Ініціатори – ВО «Батьківщина» (99 депутатів), «УДАР» (42 депутати), ВО «Свобода» (36 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 177 народних депутатів.

1. Причини. На переконання опозиції, ПР не має у парламенті стабільної більшості, тому змушена вдаватися до голосування за своїх колег, які відсутні на засіданнях. Відповідальність за такі дії відсутня, хоч вони і суперечать Регламенту Ради. Щоб це унеможливити, потрібно запровадити нову систему персонального голосування – система «Рада-3» (із застосуванням сенсорної кнопки).
2. Перебіг. 5 лютого народні депутати від опозиції заблокували трибуну та президіум Верховної Ради України перед початком другої сесії. На трибуні Ради опозиціонери розмістили плакати «Кнопкодави – геть із Ради», «Голосуємо особисто» та «Рада гниє з Рибака». Лідери трьох партій заявили, що блокування не припиниться, допоки не буде внесено зміни до Регламенту Ради, за що депутати пропонували голосувати руками або бюлетенями. Введено нічне чергування у парламенті, щоб не дозволити більшості звільнити заблоковану трибуну. Протягом майже трьох тижнів велися перемовини з більшістю щодо введення можливих санкцій за неособисте голосування та прийняття відповідних змін до Регламенту.
3. Аргументи. Позиції сторін відрізнялися форматом впровадження особистого голосування. Так, опозиціонери наполягали на подвійній реєстрації народних депутатів; блокуванні карток депутатів, які не зареєструвалися в сесійній залі; покаранні порушників принципу персонального голосування шляхом заборони брати участь у засіданнях ВРУ; обов’язковому переголосуванні рішень, ухвалених із порушенням принципу особистого голосування. Додатково опозиціонери наполягали на впровадженні нової системи електронного голосування – «Рада-3», проте згодом відмовилися від цієї ідеї, оскільки сенсор не дає стовідсоткової гарантії персонального голосування. Лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов запевнив, що більшість готова підтримати ідею персонального голосування. Однак, не погоджується із пропозиціями опозиції голосувати руками або бюлетенями, оскільки це займатиме багато часу, а систему голосування за допомогою сенсорної кнопки потрібно доопрацювати.
4. Результат. У ході переговорів між опозицією і більшістю було затверджено зміни до Регламенту. Верховна Рада України прийняла в першому читанні і, в цілому, без обговорення законопроект про внесення змін до Регламенту, згідно з яким, у разі виявлення фактів неперсонального голосування, буде проводитися переголосування, а картка, яка незаконно проголосувала, буде вилучатися. Окрім цього, на початку кожного засідання Голова ВРУ зачитує перелік депутатів, які відсутні.

Короткотривалі блокування роботи Верховної Ради:

• Квітень-травень 2004 року – короткотривалі блокування Комуністичної партією України і Соціалістичною партією України трибуни з вимогою до парламенту прийняти рішення про відкликання українських військ з Іраку. Блокування залишилися безрезультатними. Однак в грудні 2004 року Верховна Рада все ж проголосувала за відкликання українських військ з Іраку.
• Протягом 2005 року депутати фракції СДПУ (о) декілька разів блокували трибуну з вимогою звільнити Івана Різака – екс-голову Закарпатської держадміністрації, тодішнього секретаря Закарпатського обкому СДПУ (о), який був причетний до правопорушень, що мали місце під час виборів Мукачівського міського голови в квітні 2004 року. Зокрема, 13 вересня 2005 року депутати СДПУ (о) заблокували парламентську трибуну і зайняли місця в ложі Уряду. Після перемовин з Генеральним прокурором Святославом Піскуном блокування припинилося, а І. Різак згодом був звільнений під заставу.   
• 3 листопада 2005 року КПУ (56 депутатів) за підтримки фракції «Регіони України» (50 депутатів), шляхом блокування трибуни, перешкодили розгляду законопроектів, які стосувалися вступу України у Світову організацію торгівлі. До аналогічних дій (використовуючи при цьому сирени, закріплені на мегафонах) комуністи вдалися 15 листопада 2005 року. Однак, попри це депутатам вдалося ухвалити частину потрібних законопроекти.  
• У лютому 2007 року депутати Блоку Юлії Тимошенко намагалися протидіяти блокуванню трибуни Партією регіонів шляхом вимкнення електроструму в будинку парламенту. Однак, регіонали вирішили цю проблему, під’єднавши систему «Рада» до альтернативного джерела живлення.
• Протягом червня, липня і жовтня 2008 року депутати Блоку Юлії Тимошенко декілька разів блокували трибуну парламенту, формально вимагаючи розгляду законопроектів про скасування депутатської недоторканості, про імперативний мандат, про внесення змін до поточного державного бюджету, прийняття антикризових законів. Фактично, такі дії були розраховані на те, щоб не допустити блокування трибуни депутатами Партії регіонів, які зокрема вимагали звіту уряду і були готові проголосувати за висловлення недовіри Кабінету міністрів.    
• 27 квітня 2010 року депутати Партії регіонів заблокували президію і трибуну Ради, готуючись до ратифікації Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Голосування супроводжувалося бійкою між депутатами із застосуванням димових шашок і киданням яєць.  Незважаючи  на це, Угода була ратифікована.
• 16 грудня 2010 року депутати Блоку Юлії Тимошенко заблокували трибуну та президію Верховної Ради, у зв’язку з викликом Ю. Тимошенко на допит в Генпрокуратуру. Учасники блокування вивісили в сесійній залі плакати «Руки геть від Тимошенко!» та «Припинити політичні репресії!». Все закінчилося неконтрольованою бійкою між депутатами з Партії регіонів  з одного боку і БЮТ та НУНС – з іншого. 
• 24 лютого 2012 року депутати фракції «БЮТ-Батьківщина» заблокували трибуну парламенту, протестуючи проти розгляду законопроекту про реформування НАК «Нафтогаз України». Також вони вимагали виконати резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи і припинити політичні переслідування в країні. Врешті, документ не було розглянуто. У березні бютівці ще кілька разів блокували роботу Ради з аналогічними вимогами.
• 24 – 25 травня 2012 року робота Ради була заблокована опозиційними партіями  у зв’язку з намірами прийняти законопроект про засади державної мовної політики. Блокування парламенту було припинено, у зв’язку із початком розгляду касаційної скарги Ю. Тимошенко по так званій «газовій справі». Врешті, Законопроект № 9073 «Про основи державної мовної політики» було прийнято в першому читанні 5 червня 2012 р, а 3 липня 2012 року проголосовано в цілому. 

МІЖНАРОДНІ ПРИКЛАДИ БЛОКУВАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ТУРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА

У липні 2011 року депутати новообраних Великих національних зборів Туреччини від  Республіканської народної партії  (135 мандатів) та прокурдської Партії миру та демократії (36 мандатів) протягом двох тижнів відмовлялися приймати  парламентську присягу [6]. Цей демарш спричинила позиція Центральної виборчої комісії та судових інституцій країни щодо невизнання повноважень депутатів, які на момент початку роботи парламенту перебували в слідчих ізоляторах або тюрмах. Неприйняття присяги опозиційними парламентарями блокувало роботу турецького парламенту, який складається з 550 місць. Не дивлячись на традиційно високий рівень конфліктності між провладною більшістю та опозиційною меншістю в Туреччині, сторонам вдалося знайти  компроміс.  Провладна Партія справедливості та розвитку, яку очолює прем’єр-міністр країни Реджеп Ердоган, та опозиційна Республіканська народна партія  підписали зобов’язальний документ щодо законодавчого вирішення проблеми із депутатськими мандатами. Після врегулювання конфлікту усі опозиційні парламентарі склали присягу [7].

У лютому 2012 року депутати від Республіканської народної партії заблокували парламентську трибуну, протестуючи проти прийняття змін до правил поведінки у Великих національних зборах Туреччини. На думку опозиціонерів, запропоновані зміни до регламентних документів спрямовувались на обмеження прав парламентської меншості. Парламентарі блокували доступ до трибуни та вимагали відставки спікера Джеміля Чічека. Після оголошення перерви в засіданні парламенту між депутатами зав’язалася бійка. У той же час, лідер Республіканської народної партії Кємаль Киличдароглу назвав блокування парламентської трибуни «демократичним актом» [8].

РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ

У грудні 2012 року депутати Соціал-демократичної партії здійснили спроби заблокувати засідання парламенту, на якому розглядався проект державного бюджету Македонії на 2013 рік. Спочатку соціал-демократи застосували метод «італійського страйку», запропонувавши надзвичайно велику кількість депутатських поправок до проекту бюджету. Пізніше опозиціонери забарикадувалися в залі пленарних засідань парламенту, не допускаючи депутатів провладної коаліції на свої робочі місця. Конфлікт набув такої гостроти, що поліції прийшлося евакуювати спікера з приміщення парламенту [9]. У цей час перед будівлею законодавчого органу відбувалися опозиційний та провладний мітинги. Тим не менше, правлячій коаліції «Внутрішня Македонська революційна організація – Демократична партія македонської національної єдності» вдалося прийняти бюджет країни. Підрозділи поліції силою вивели опозиційних депутатів із парламентської зали, що дозволило провести результативне голосування [10].

УГОРЩИНА

У грудні 2011 року  депутати опозиційної фракції «Політика може бути іншою» прикували себе ланцюгами до огорожі перед парламентом Угорщини [11]. До цієї акції також долучився  лідер Угорської соціалістичної партії Ференц Дюрчань, який у 2004-2009 рр. був прем’єр-міністром цієї країни. Депутати виступали проти прийняття парламентом нового виборчого законодавства та закону про Національний Банк. Поліція примусово припинила акцію парламентарів, затримавши їх на короткий час.  Треба зазначити, що зміст прийнятих законів та процес їх розгляду викликав критику з боку міжнародної спільноти, у т.ч. Європейської комісії.

ПІВДЕННА КОРЕЯ

У Південній Кореї сформувалась традиція силових протистоянь між провладними та опозиційними депутатами Національної асамблеї. Зокрема, у грудні 2008 року депутати Великої національної партії за допомогою барикади з меблів заблокували доступ парламентарям опозиційної Демократичної партії на засідання комітету Асамблеї, який розглядав питання ратифікації угоди про зону вільної торгівлі між Південною Кореєю та США. Перед цим представники опозиції погрожували протидіяти будь-яким рішенням парламенту щодо цього документу. Під час спроб опозиції пройти на засідання комітету двома сторонами конфлікту використовувалися вогнегасники та металеві кувалди (фото за посиланням) [12]. Угода про зону вільної торгівлі між Південною Кореєю та США була ратифікована лише у листопаді  2011 року. При цьому, один із депутатів Демократичної партії перед остаточним голосуванням у знак протесту розпорошив у сесійній залі сльозогінний газ [13].

ІНДІЯ

У серпні-вересні 2012 року опозиційні депутати блокували роботу двох палат парламенту Індії, вимагаючи відставки прем’єр-міністра країни Манмохана Сінгха. Парламентарі з фракції «Бхаратія джаната парті» унеможливлювали розгляд парламентом порядку денного, постійно викрикуючи звинувачення на адресу уряду.  Підставою блокування парламенту став звіт місцевої Рахункової палати, за даними якої країна втратила майже 34 млрд дол. США внаслідок неефективного продажу ліцензії на розробку вугільного родовища [14]. Опозиція звинуватила прем’єр-міністра у корупційних діях та наполягала на його звільненні. Не дивлячись на активні протести  парламентської опозиції та масові вуличні акції, голові індійського уряду вдалося зберегти свою посаду.

Під час прийняття резонансних рішень парламенти нерідко зіштовхуються із зовнішнім тиском, який іноді набуває силових форм. До прикладу,  у вересні 2012 року учасники акції «Захопи Конгрес», які виступали проти прийняття в країні заходів бюджетної економії,  паралізували роботу нижньої палати парламенту Іспанії [15]. У 2012 році парламент Греції схвалював нову антикризову політику на фоні багаточисельних мітингів та спроб протестувальників прорватися  в його будівлю. Ці приклади можуть слугувати своєрідним попередженням для українських депутатів, оскільки їх здатність вирішувати внутрішні проблеми є лише незначною складовою загальної ефективності парламенту.

[1] Частина 2, Ст. 90 Конституції України.

[2] Частина 2, Ст. 77 Конституції України.

[3] ЗУ “Про вибори народних депутатів України”.

[4] Враховувалися усі дні, а не лише робочі чи суто пленарні дні. Такий обрахунок зумовлений тим, що значна кількість блокувань носить безстроковий характер і відбувається як в робочі, так і у вихідні дні – незалежно від того чи присутня при цьому протилежна сторона і чи чинить вона безпосередній спротив блокуванню.

[5] Бралося до уваги не фактичне, а потенційне число учасників – тобто враховувалася кількість тих депутатів, які належали до фракцій ініціаторів блокування, а відтак тим чи іншим чином були задіяні в блокуванні або в будь-який момент могли до нього активно долучитися.   

[6] http://rus.azatutyun.am/content/article/24249503.html

[7] http://ec.europa.eu/enlargement/pdf/key_documents/2012/package/tr_rapport_2012_en.pdf

[8] http://news.day.az/world/314399.html

[9] http://www.rferl.org/content/macedonia-budget-clashes-parliament/24807240.html

[10] http://news.ibox.bg/news/id_1362536519

[11] http://www.svoboda.org/archive/ru_news_zone/20111223/17/17.html?id=24431422

[12]http://www.dailymail.co.uk/news/article-1097434/Democracy-South-Korean-style-MPs-blasted-extinguishers-trying-break-Parliament-hoses-sledgehammers.html

[13] http://www.guardian.co.uk/world/2011/nov/22/south-korean-mp-lets-off-tearga

[14] http://www.bbc.co.uk/news/world-asia-india-19385949

[15] http://www.huffingtonpost.com/2012/09/25/spain-protest-parliament_n_1912434.html